26.01.2022

Вперше за 80 років опубліковані унікальні свідчення українських очевидців Голокосту

Фото: очевидиця Галина у лісі, де відбувались розстріли.

Унікальні свідчення українських очевидців Голокосту публікуються вперше Меморіальним центром «Бабин Яр» спільно із французькою організацією «Яхад-Ін Унум» напередодні Міжнародного дня пам'яті жертв Голокосту. Свідки з різних регіонів розповідають, як нацисти у них на очах вбивали єврейських дітей, вчителів, лікарів, їхніх сусідів, а потім захоронювали цих людей у ярах і лісах. До цього, протягом 80 років від прийняття нацистським керівництвом рішення щодо «остаточного вирішення єврейського питання», ці свідчення ніколи не оприлюднювались.


Інтерв'ю з очевидцями проводились в межах масштабного дослідницького проєкту, очолюваного головою Академічної ради Меморіалу Голокосту «Бабин Яр», засновником організації «Яхад-ін Унум» отцем Патріком Дебуа. Дослідники провели тисячі інтерв'ю зі свідками подій Голокосту у Східній Європі. Методики, розроблені отцем Дебуа та його командою, були впроваджені в інших місцях у всьому світі, наприклад, у Гватемалі та Іраку. «Яхад-ін Унум» вже майже 20 років досліджує Голокост у Східній Європі, а також викриває геноциди по всій планеті.


«Вбивство євреїв було найбільшим злочином проти людства, і до нього слід ставитися як до злочину. Моя місія полягає в тому, аби викрити факти геноциду, не обмежуючись тими, що пов'язані з відомими іменами та великими цифрами. Цей жахливий злочин був глибоко особистим, до нього було залучено багато людей, і навіть 80 років по тому важливо розкрити те, що там сталося», – підкреслив отець Патрік Дебуа.  


«Величезна робота отця Патріка і його команди в організації «Яхад-ін Унум» з розслідування та персоналізації злочину Голокосту посяде важливе місце у доробку Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». Академічна рада, очолювана отцем Дебуа, прагне розкрити нерозказану історію Голокосту в Східній Європі  «Голокосту від куль», – наголосив заступник генерального директора Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» Руслан Кавацюк.


Результати цього дослідження були представлені делегації європейських парламентарів запрошеної до України Європейською єврейською асоціацією (EJA) разом із Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр».


Зі свого боку, голова Європейської єврейської асоціації рабин Менахем Марголін зауважив: «Ми зібралися для того, аби дати відсіч усім, хто досі заперечує Голокост і прагне приховати пам’ять про цей злочин і його уроки для людства. Ми зібрали парламентарів зі всього континенту: представників Європейського парламенту, єврейських лідерів та громадських діячів, аби вимагати від імені жертв та їхніх родичів відповіді на приховування злочинів, щоб засвоїти моральний урок. Це має бути масштабна просвітницька робота. Це буде нашою спадщиною для майбутніх поколінь і гарантуватиме, що жахливі злочини минулого не будуть забуті й ніколи не повторяться», – зазначив він.


Нагадаємо, раніше, у вересні 2021 року, Академічна рада Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», очолювана отцем Дебуа, опублікувала дослідження про вбивць Бабиного Яру. Ця праця є частиною важливої місії Меморіалу Голокосту з виявлення людей, які брали участь у злочині Голокосту, були його свідками, або навпаки – рятували євреїв України та Східної Європи, яких переслідували нацисти.


Приклади свідчень українців, зібраних Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр» та «Яхад-ін Унум». Вони були записані два роки тому і публікуються вперше: 


Свідчення Раїси:


Раїса була ще маленькою дитиною, коли бачила, як сотні євреїв йшли на «поля смерті» поблизу школи, до якої вона ходила. Там євреїв розстрілювали, і вони падали мертвими або пораненими у величезні ями. Коли діти ходили околицями, вони бачили сніг, залитий кров'ю. 


Раїса народилася в 1935 році в селі Натягайлівка на околиці Вознесенська, районного центру Миколаївської області. Деякі євреї також жили у цьому селі, але більшість жила у Вознесенську. Це була багатонаціональна місцевість, де мешкали українці, росіяни, євреї.


Нацисти прийшли сюди в 1941 році, коли Раїсі було всього шість років, і вона згадує дитинство, проведене в страху. Її батько, старший політичний комісар Червоної Армії, був вбитий нацистами.


Раїса пам'ятає єврея на прізвище Гришович, який жив поруч із її дідом і був одружений на українці. Гришович був диригентом місцевого музичного ансамблю і був улюбленцем громади. Коли нацисти увійшли в місто, вони змусили Гришовича та ансамбль грати для них. За словами Раїси, Гришович залишався в селі протягом всієї нацистської окупації. Зазвичай подібні випадки були рідкістю. Проте, коли радянські війська почали наближатися до цього району, нацисти вирішили вбити євреїв, що залишилися.


Німецький солдат попередив дідуся Раїси, що Гришовича повинні розстріляти, і він пішов подивитися, що відбувається. «Мій дідусь бачив розстріл [євреїв]. Я навіть не думаю розповідати вам про дітей, тому що це було просто жахливо, як вони [нацисти] знущалися з них. Я не збираюся вам нічого розповідати про це, я сама цього не бачила, але, за словами мого дідуся... він розповідав про це не мені, а моїй матері і своїм синам, але я слухала, як він розповідав, як були вбиті єврейські діти». Зі свідчень Раїси, Гришович учив дітей весь час протягом окупації, перш ніж німці вбили його.


Гришовича вбили приблизно в жовтні або листопаді 1943 року, а Вознесенськ був звільнений 24 березня 1944 року. Але розстріли почалися в 1942 році. Раїса згадує, що спочатку нацисти привозили євреїв таємно, і не всі місцеві мешканці знали, що євреїв розстрілюють. «Але коли вони почали привозити їх поїздами на залізничну станцію, висаджувати з вагонів і гнати, як скотину... їх було багато, тисячі людей. Тому, коли вони почали вести групи... колони [євреїв], тоді вже всі знали, що євреїв розстрілюють. Наше село було зовсім маленьким, так що всі знали». 


Раїса згадує, як євреїв вели з ранку до опівдня, і коли вони прийшли на місце, «їм наказали роздягнутися, потім у них відібрали цінності і одразу вбили». Євреїв звозили до Вознесенська з усієї округи, щоб убити. Нацисти обрали місце на околиці села, це був голий пустир, де були вириті величезні ями. Євреїв роздягли, відібрали в них цінні речі, розстріляли і поскидали в ями. Німці не розстрілювали маленьких дітей, вони кидали їх живими в ями та закопували. Радянських військовополонених привозили туди, щоб вирити та засипати ями.


«Ми чули, як їх вели. Вони розмовляли єврейською мовою (ідиш), плакали та кричали. Це було страшно! Там були вбиті тисячі людей! І ми, діти, пішли... але ми не могли... нам не можна було нічого їм давати. У нас у самих нічого не було. У будь-якому випадку, ми не мали права щось давати їм. Якби ми їм щось дали, нас би розстріляли [нацисти]. Я не розумію, чому вони були настільки жорстокими. Туди йшли літні жінки, діти, підлітки. Вони несли на руках маленьких дітей. Буває, що я лягаю і намагаюся згадати... але я навіть не хочу згадувати все це! Все це звірство!»


Раїса каже, що євреї несли з собою особисті речі, бо не знали, що їх розстріляють. «Їм просто сказали, що їх відвезуть в якесь інше місце». Все це відбувалося просто біля її школи: «Всі це чули! Всі! Село було маленьким. Їх розстріляли просто за школою».


Хоча вона не чула пострілів, але була свідком «жаху, коли їх вели, і бачила землю, залиту кров'ю». За словами Раїси, нацисти давали місцевим школярам завдання збирати чебрець, і коли вони ходили навколо цих місць, то бачили сніг, залитий кров'ю. «Повірте, якби зібрати тут [біля ям смерті] всю кров, цього було б достатньо, щоб втопити всю Україну», –каже вона.


Свідчення Галини: 


Галині було 11 років, коли євреїв убивали в лісі неподалік від її будинку. Вона пам'ятає вбивства, ями, крики маленьких хлопчиків і дівчаток, коли їх вбивали. Ці євреї поховані в лісі, у двох братських могилах. 


Галина жила у селі Туники Київської області, коли нацисти вдерлися на територію України. Вона виросла в жорстоких злиднях після того, як її батько був вбитий радянською владою за те, що був «куркулем». Троє братів і сестер Галини померли у часи голоду, коли виснажені з'їли кілька буханців хліба, схованих матір’ю під замком.


У селі Туники не було євреїв, але до війни їх було багато в сусідньому місті Богуслав. За словами Галини, вона добре пам'ятає, як незабаром після приходу до села, нацисти розстріляли з кулемета 35 комуністів, яких вони зібрали разом та поставили над щойно викопаною могилою неподалік від села. Серед них була 18-річна дівчина на ім'я Маринка. Нацисти катували її, нацькували на неї своїх собак, тому що вона читала їм вірш: «Ви заплатите за все / старий ліс гуде/ Червона армія йде».


Незабаром після цього, менш ніж за місяць, нацисти почали привозити євреїв з Богуслава і розстрілювати їх над могилами біля лісу, на кордоні між селом і Богуславом, неподалік від могили комуністів. Одна єврейська дівчинка, яку знала сім'я Галини, провела ніч, ховаючись в їхньому будинку. Їй було близько 16 років, і наступного вечора вона повернулася з двома подругами. Мати Галини сказала їй: «Донечко, ми не можемо сховати тебе... ідіть, діти, у мене є власні діти, я не можу ними ризикувати». 


Галина пасла корів поруч із місцем вбивства, і згадує, що бачила, як чотири рази поспіль протягом чотирьох днів нацисти розстрілювали групи євреїв. Але, за її словами, це були не єдині випадки, коли там вбивали євреїв. Галина та її друзі спеціально ходили туди, аби подивитися, що відбувається. «Там, у лісі, вбивали євреїв. Не всіх разом, але тільки-но когось спіймають, то вб'ють на місці. Тому що євреї, бідолашні, ховалися». Серед тих, кого Галина бачила вбитими, була й дівчина, яка разом з подругами приходила сховатися до її будинку. «Ті три дівчини плакали так гірко, адже вони хотіли жити». Розстріл проводили тільки двоє німецьких солдатів, у них були гвинтівки. Очевидиця розповідає, як один з солдатів не хотів стріляти та плакав, тому інший офіцер вдарив його по обличчю, взяв його гвинтівку і вбив дівчину. «Ця дівчина сказала: «Пане, ми хочемо жити». Німець направив на неї пістолет, але потім опустив його. А другий кричав йому, щоб він стріляв. І він спробував ще раз, а потім заплакав. А другий вдарив того німця в обличчя, схопив його гвинтівку і піф-паф, убив їх. Дівчата впали поверх тіл, які вже були там». Він застрелив дівчат, розстріляв по черзі.


Євреїв, згадує Галина, розстрілювали мірою того, як ловили, іноді невеликими групами, а іноді й великими, але вирита для них могила була набагато більше, ніж для 35 комуністів. «Вона була широкою, тому що там було багато євреїв, дійсно багато». Друга могила була вирита приблизно за тиждень після розстрілів, свідками яких була Галина та її друзі. Тому що перша була недостатньо великою для всіх розстріляних там євреїв.


Одного разу Галина бачила, як групу з 15 євреїв вели до могили, там були 13-річні діти. Дівчину та її друзів прогнали раніше, ніж вони змогли побачити, як євреїв вбивали. Євреїв привезли до лісу на вантажівці, а потім повели дорогою до могили, де їх вишикували спиною до солдатів і розстріляли.


Жінка пам'ятає, як розповіла матері про розстріл, і вони разом плакали. Коли вона поїхала з матір'ю в Богуслав після розстрілів, в місті не залишилося євреїв, хоча жінки пам'ятали, що до війни їх було багато.


Приблизно за тиждень після вбивств, свідом яких стала Галина, вона повернулася на те саме місце і побачила, що воно засипано землею. Проте тіла були складені так високо, що деякі з них виступали з-під землі.


Галина каже, що тіла євреїв, убитих на цьому місці, все ще знаходяться в двох могилах, які огороджені парканом. «Ми всі знаємо, що там є євреї».


Свідчення Любини: 


Любина народилася у 1925 році у селі Стара Прилука Вінницької області. Їй було 16 років, коли нацисти окупували територію України. Любина стала свідком, як до місця розстрілу вели трирічну дівчинку разом із матір'ю. Очевидеця згадує, що навіть через три дні після масового вбивства, яма все ще рухалася – «євреїв поховали живцем». 


«Одного разу влітку я побачила колону євреїв, які йшли з навколишніх сіл у супроводі 15 поліцаїв. До них приєдналися місцеві євреї. Поліцаї не були озброєні, у них були тільки палиці. Євреї йшли по двоє, колонами. Поліцаї оточили колону. Там були в основному підлітки та люди похилого віку. Я бачила матір з дочкою, якій було лише близько трьох років. Дівчинка все запитувала: «Мамо, куди ми йдемо? Я була хорошою дівчинкою, навіщо ти ведеш мене туди?» Мати не відповідала. Колона прибула на місце страти, яма вже була вирита. В ямі уже лежали тіла; це були євреї з іншого села»

Любина пригадує: «Троє німців у зеленій формі вже чекали біля ями. Солдати були озброєні автоматами та гвинтівками. Я пішла за колоною і зупинилася метрах у п’ятдесяти від ями. Євреї роздяглися, стали перед ямою, і їх розстріляли ці троє німців. Після розстрілу, навіть через три дні, яма все ще рухалася»

Контакти для отримання додаткової інформації: 

Ревіталь Якін-Краковскі, Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» [email protected]

Анна Беррі, «Яхад-ін Унум» [email protected]

Поділитися